ВЕРЕСЕНЬ
ЗНОВУ РАЗОМ

Мене заберуть у Німеччину

Мені було 5 років коли почалась війна. Ми жили всі разом: мати, моя сестра, я та два брати. У нас була велика хата. Німці мешкали там разом із нами. Вибору не було. Серед них були як злі так і хороші. Один сестру на плиту гарячу посадив за те, що та воду розлила на його сорочку.

Одного разу брати взяли шомпол (прутик, яким чистили рушницю)  і збиралися на німців налетіли. Але ті  побачили це, вивели нас в окоп і хотіли постріляти.  Був у них командир Франц. Він жив разом із нами. Хороший був. Мати молила його, щоб нас не вбивали, і він віддав наказ зупинитися. Франц казав, що як німці війну виграють,  то мене, я була синьоока білявка, в Німеччину забере. Завжди говорив, коли ховать корову, якщо німці йдуть припаси забирати.  Казав, що в нього теж мала дитина є в Німеччині.

Одного разу нам повідомили, що тата в полон взяли. Тримали його там, де зараз Каховське водосховище. Раніше його там не було, просто Дніпр протікав. Якось німці спитали: «Хто вміє з кіньми працювати?».  Батько сказав, що вміє. Через стіну конюшні, у якій він працював, сиділи полоненні. Батько прорив прохід і випустив декількох людей. Одна жінка, яка там була, після війни весь час поверталася, і батьку дякувала. Коли німці дізнались, що це тато був, його дуже сильно лупцювали нагайками.

По вулиці Карла Маркса їх гнали до вокзалу, щоб вивезти. Коли людей вели, усе місто зібралось там. Мама тоді  дуже боялася та плакала, а тато сказав їй: «Я все одно втечу!» . Він був  тоді дуже побитий. Уся спина в шрамах.

 І він все ж таки втік. З поїзда  вискочив біля Чортомлика. Там тоді червона армія стояла, і він пішов до них. Прийшов до нас один солдат і сказав матері, що батько врятувався.

Ордени в нього були: за взяття Берліна, їх загін одним з перших зайшов в столицю Німеччини, Орден Червоної зірки, подяки від Сталіна. Моя бабуся розповіла мені, що після війни діти полюбляли гратися із медалями та орденами, тому більшість з них загубилися.

Він нам розказував багато історій. Мені найбільше запам’яталося, що коли вони були в Берліні, зайшли в якийсь будинок, маленький дуже, а в одній з кімнат одні дзеркала замість стін, вийти неможливо було.

Нахіл Закарій